Поезія мовчить, ридає проза.

Настане час, - впадуть літа на плечі

Й засвітяться на скронях сивиною,

Шляхи покриють зморшками чоло,

А пам'ять вигорне з горнила печі

Й окропить все  цілющою водою

Оте , що відгоріло й відпекло,

Лишивши грішну душу сиротою.

Вже вечір стомлені опустить крила

І сутінки поселяться в кімнаті,

Немов  неждані гості  жебраки,

Котрих по світу молодість зносила,

А старість повернула їх до хати,

Поклавши на чоло свої сліди,

Щоб  не самотньо зиму  зустрічати.

Мабуть  десь тут, вже  на краю дороги,

Де під дощем стоять похилі верби,

Згубились дні закохані в життя,

Чи випали , немов пожитки з воза,
І закотилися за обрії буття.

Поезія мовчить, ридає проза…

Олесь Розхристаний.16.10.16р.