Іван Мазепа

                   Гетьман  Мазепа .

Характерні особливості того періоду,  події,  особистості

                без фальшивої позолоти.

Поява Мазепи при чигиринському гетьманському дворі була пов'язана з великою зміною у його особистому житті: у Корсуні, десь у 1668–1669 роках, одружився з трохи старшою від нього вдовою Ганною Фридрикевич, про яку мало що відомо. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи. Здається, мала доньку, яка померла в дитинстві («Historische Remargues», 22.I. 1704, Humburg sub dato 27.Xl.1703, Москва, Мацьків, 116).

Батьком Ганни Фидкевич був Семен Половець, білоцерківський полковник,генеральний писар,генеральний

Суддя і тесть гетьмана П.Дорошенко. Дружиною П.Дорошенко була сестра Ганни- Анна.У Половця були всі

Підстави для клопотання перед гетьманом П. Дорошенко що до подальшої кар*єри Мазепи.

У червні 1674 року Дорошенко послав Мазепу до Криму  й Туреччини , дав  татарський ескорт, кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок Ханові та султанським достойникам  достойникам. Під час подорожі біля річки Інгул Мазепа попав у руки  запорожців, які могли його вбити; кошовий отаман Іван Сірко впізнав Мазепу і врятував. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович  довідався про це, зажадав у Сірка видати йому Мазепу. 

                    Та доля не була схильною до П. Дорошенка, і, переконавшись, що справу патрона програно, Мазепа перейшов на бік Самойловича, “відверто переказавши у Москві всі його [Дорошенка] турецько-татарські зносини”. (Цей момент уникають змальовувати у своїх працях І. Борщак та В.Шевчук, адже він не вписується до портрету Мазепи-лицаря, однак для Мазепи така модель поведінки є характерною, що побачимо пізніше

Булава  гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687року у результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича було позбавлено влади, заслано до Сибіру

А було це так.

Навесні 1687 року російський цар звелів Самойловичу рушати в похід на Крим, підтримавши 100-тисячне російське військо під командою князя Голіцина. Самойлович послухався й зібрав близько 50 тисяч українського воїнства. Але татарська розвідка довідалась про ці наміри. Спеціальні загони татар - ще до початку походу - подалися в степи і заходилися випалювати їх, перетворюючи на пекло. Нестало паші для коней, бракувало питної води... Військо, що прийшло сюди, не витримало спеки та спраги і повернуло назад. А купка старшини, серед якої був і генеральний осавул І. Мазепа, потай поширила чутку, що то не татари попалили степи, а... самі козаки. Це зродило в росіян підозру: Самойлович не хоче йти в похід, тому всіляко йому заважає. Підтримали цю підозру й доноси російському командуванню, в яких цитовано висловлювання Самойловича з приводу безглуздості всього заходу.

Але найдивніше сталося згодом, коли війська, повертаючись назад, підійшли до притоку Дніпра Самари. Там було дванадцять мостів, залишених ще з попередньої переправи. Так ось, українські війська перейшли цілком спокійно, всіма мостами, а коли настала черга росіян, то десять мостів перед ними мало не водночас спалахнули й згоріли. Не викликає сумніву, що підпалила їх ота група змовників, яка вже давно інтригувала проти Самойловича. Але довести цього гетьман не зміг, бо його й слухати ніхто не збирався. Діставши ще одного доноса, в якому писалося, що мости спалено з наказу гетьмана, Голіцин узяв Самойловича під варту.

25.06.1687 року у таборі на р.Коломак відбулися вибори нового гетьмана. Дві тисячиі козаків підтримали кандидатуру Мазепи і він став гетьманом Лівобережної України. З Москвою були підписані нові Коломацькі статті, згідно яких, крім Києва, московські залоги могли знаходитися також у Чернігові, Ніжині, Острі; було встановлено 30-тисячний козацький реєстр.Гетьман не міг змінювати генеральної старшини без згоди Москви і встановлювати безпосередні зв'язки з іншими державами. Отже, Москва все більше обмежувала владу гетьмана.

За "Коломацькими статтями" гетьман звався "частиною "їхньої царської Пресвітлої Величності Самодержавної Держави". Завдяки своїй дипломатичності, розсудливості, знанню людей та придворних церемоній, а також демонстративною покою перед царем, Мазепа зміг таки завоювати його прихильність, а згодом і довіру. Гетьманська булава та підтримка Петра I відкрили перед Мазепою шлях до збагачення. Він стає одним із найбагатших феодалів Європи, заволодівши 20 тисячами маєтків.

Гетьман жертвує великі кошти на розвиток мистецтва, архітектери, малярства, релігії. Мазепа свою державну діяльність поєднує з активною підтримкою розвитку освіти та науки. Його коштом у Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і селах фондуються школи, бурси та лікарні. Наділяв також маєтностями і монастирі, які на той час були справжніми світочами просвіти завдяки своїм школам та друкарням. Побудував в Україні близько 20 церков у стилі українського бароко, відновив Києво-Печерську лавру, огородив її монументальною стіною, поставив дві брами - Економічну та Святу. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набуває статусу академії. Гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства: йшлося про створення власного дворянства, яке б, окрім титулів, мало б власну землю та залежних селян. Понад тисячу дарчих на землі роздав Мазепа старшині, також ввів дводенну панщину у Ніжинському полку. Така політика, звісно, не могла не викликати обурення з боку селян. Імідж Мазепи значно знизився. Його стали називати "вітчимом" України.

Потенційно вибухова ситуація назріла у 1692 році. Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист, незгодний з політикою Івана Мазепи, почав підіймати народний заколот проти нього та старшин, які "смокчуть народну кров". Петрик заручився підтримкою кримських татар. Але татари, замість того, аби допомагати повстанцям, почали грабувати населення. Довіра до Петрика серед народу згасла, а згодом згас і сам бунт. Між тим наближався час вирішальних подій.

Мазепа прагнув знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, дбав про забезпечення її представників маєтностями (гетьманські універсали Василеві Борковському, Прокопові Левенцю, Михайлові Миклашевському, Іванові Скоропадському, тощо). Захищав інтереси простих козаків, посполитих (зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років, тощо), в яких регулювалися питання оподаткування, відробіток («панщина»).

Відомо 14 Універсалів Мазепи про виділення українській шляхті земель під устаткування рудень, селітряних заводів, ковальських цехів. Зокрема, Універсалом від 9 лютого1688 року Гетьман Іван Мазепа підтверджує маєтності Межигірського монастиря, серед яких є «рудні», Універсалом від 9 травня 1690 року він дозволяє стародубівському полковникові Михайлові Міклашевському  побудувати дві рудні. Універсалом Івана Мазепи від 26 березня 1701 року архієпископові чернігівському і новгородському у посесію  надано Неданчицьку рудню.

 Від Петра I Мазепа отримав чимало нагород, став другим кавалером ордену Андрія Первозванного, за клопотанням Петра І, отримав титул князя Священної Римської Імперії.

Завдяки близьким стосункам із царем Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702р.. Після того як цей район знову було заселено, польська шлячта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Повстанців було 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква(1702р.). З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що розгортається щось на зразок зменшеного варіанту 1648р. (див.Хмельниччина). Однак 1702 року полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу  вторгається найбільший ворог Петра І —король Швеціїї Карл ХІІ. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України  були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.. Його місце зайняв товариш Михайло Омельченко.

 Передумови арешту Мазепою Палія.

.( Олександер ОГЛОБЛИН ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА)

Однак територія «Паліївщини» далеко виходила за межі колишнього Білоцерківського полку: вся правобережна Наддніпрянщина, від Полісся до «Дикого поля», за вийиятком хіба самого узбережжя Дніпра, фактично була в руках Палія. Нерідко «покозачувалися» цілі села (наприклад, с. Лешня, маєток Чорнобильського домініканського кляштору в 1684 р.). Саме в цей час на всю широчінь розгортається господарська і політична діяльність славетного «охотного» полковника, який провадить героїчну боротьбу проти Туреччини й Кримського ханства, а головне — очолює визвольну боротьбу українського народу на Правобережній Україні проти польського панування й шляхетського гніту, за об’єднання Правобережжя з Лівобережжям, — боротьбу, яка зробила Семена Палія народним героєм України і серед його сучасників, і серед наступних поколінь, а славу його імення поширила далеко за межі України.

 В той час, коли Неплюєв у своєму засланні вважав правобережну Наддніпрянщину пустелею, тут, у цій багатій і родючій місцевості, вже буяло нове життя. Під проводом Палія швидко залюднювалася ця спустошена територія, росли села й містечка, ставало заможнішим козацтво. Сюди, на «Паліївщину», з різних кінців України масами йшло селянство. Широкі поля засівалися хлібом, збільшувалася кількість населення, як писав гетьманові Мазепі про це відродження правобережної Наддніпрянщини Палій. Ще до початку 90-х років XVII ст. була залюднена територія старих козацьких полків — Білоцерківського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Уманського. Нова людність ішла сюди з київського Полісся, з Волині,

Поділля, Галичини, навіть Польщі і Молдавії; масами тікали сюди селяни з Лівобережної України, часто-густо повертаючися на свої старі оселі. Виріс новий осередок вільної козацької землі — Фастів: 

Палій був переконаний, що для визволення Правобережної України з-під польської влади йому потрібна допомога Гетьманщини. Ідея єдности України по обох боках Дніпра завжди була властива Палієві. Спільна боротьба проти турецько-татарських нападів новою кров’ю скріплювала зв’язки між Правобережжям і Лівобережжям. Палієві краще, ніж будь-кому, ясна була нездатність Польщі оборонити Правобережну Україну від турецько-татарської навали. Тільки силами всієї України можна було зліквідувати загрозу з боку Туреччини й Криму. Палій, лівобережанин родом, особисто був зв’язаний з Лівобережжям. Тим легше було йому нав’язати стосунки з гетьманом Мазепою, а водночас і з московським воєводою у Києві.

У зносинах з Мазепою ²⁸ Палій одразу ставить питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Перші звернення Палія в цій справі припадають ще на 1688 і 1689 рр. Але зв’язаний умовами «вічного миру», а головне — війною проти Туреччини й Криму, московський уряд відхилив клопотання Палія й доручив Гетьманові повідомити його про неможливість «явственного» прийняття Правобережжя під протекцію царя. Натомість Палієві було запропоновано перейти з частиною полчан на Запоріжжя, а звідти вже — на Лівобережжя .

Становище Мазепи в цій справі було досить складне. З одного боку, Гетьмана, що вважав приєднання Правобережжя до Лівобережної України за одну з головних цілей своєї політики, не могла не вабити перспектива включення правобережної Наддніпрянщини, принаймні Білоцерківщини до складу Гетьманщини. Крім того, Палій грав велику

ролю в боротьбі проти татарських нападів на Лівобережну Україну. З другого боку, Мазепа, шляхтич pur sang, ніяк не міг погодитися з гостро антишляхетською політикою Палія, яка створювала дуже небажаний і навіть небезпечний прецедент для гетьманської України. 

Та інтереси Мазепи й Палія колідували не тільки на Правобережжі. Їх розділяло ще Запоріжжя, що його підпорядкування гетьманському реґіментові, а принаймні консолідації гетьманської й запорозької політики завжди прагнув Мазепа. Палій користувався на Січі великою популярністю, мало того, був своєю людиною для запорожців. І його бойові подвиги, колись близько зв’язані з Запоріжжям, і його діяльність на Правобережжі, а зокрема боротьба проти польської шляхти, — все це в очах січовиків було повною протилежністю Мазепі. Не маючи й не бажаючи мати власних авторитетів, Запоріжжя охоче користувалося авторитетом «батька Палія» й залюбки протиставляло його «вітчимові» Мазепі. Мабуть, саме на Запоріжжі й виникла думка про гетьманство Палія.

Майже на всі політичні шляхи Мазепи лягала тінь Палія. З’єднати Гетьмана з фастівським полковником — на довгу мету — було неможливо: раніш чи пізніш був неминучий конфлікт і розрив між ними. 

Повстання Палія і Самуся 1702 р. поставило на порядок денний питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Палій думав, що фактична ліквідація польської влади на Правобережжі поставить московський уряд перед доконаним фактом і примусить його прийняти Правобережну Україну під протекцію царя. Самусь навіть склав присягу на вірність цареві й гетьманові Мазепі. І Самусь, і Палій почали писатися «його царської милости». Внаслідок аґітації Палія, населення Правобережної України було переконане, що гетьман Мазепа й московський уряд співчувають повстанню і допоможуть йому.

Тимчасом це було далеко не так. Одержавши від Самуся повідомлення про повстання з проханням про військову допомогу, Мазепа дав невиразну відповідь.

Гетьман хотів спекатися Палія, посилаючи його до Москви й складаючи тим самим відповідальність за його долю на московський уряд. Але Палій відмовився, підозріваючи небезпеку. Тоді наприкінці липня , під Бердичевом, Гетьман наказав заарештувати Палія, а згодом відіслав до Батурина, де Палій був ув’язнений .

                                                                                         Постать Петрика на шляху Мазепи.

 Проблема міжстаршинської боротьби за часів гетьманування Мазепи, яка відкриває перепективу цілої внутрішньополітичної діяльностіи Гетьмана і дає багато для зрозуміння його тактики в справі зриву з Москвою 1708 р. проблема міжнародньо-політичної орієнтації Української держави кінця XVII — початку XVIII ст., коли в договор І. Петрика з Кримом 1692 р. так міцно пов’язані були традиції Богдана Хмельницького — і політичні, і економічні (цілком слушно академік М. Слабченко знаходив у договорі 1692 р. нове потвердження своєї давньої тези про автентичність торговельного договору України з Туреччиною 1649 р., до якого так зневажливо — й то зовсім даремно — поставилася українська історіографія) та Петра Дорошенка з наступними міжнародньо-політичними плянами та акціями Івана Мазепи й Пилипа Орлика; проблема тяглости української державницької ідеології (ідея самостійности, незалежности й соборности Української держави в дусі Хмельниччини й майбутніх державних концепцій Мазепи та Орлика), і то з таким несподіваним і яскравим окресленням ідеї Великого князівства руського, звільненої від «гадяцької» федералістичної оболонки; проблема самої особи вождя повстання — того загадкового Петрика, який невідомо (для істориків) звідки взявся й куди подівся (бо вже неможливо стало повторювати байку «Исторіи Русов» про вбивство в 1696 р. людини, що жила й діяла ще в 1711—1712 рр.), який так несподівано рано й незрозуміло сильно висунув українську національно-державницьку програму, що її згодом репрезентували Мазепа й Орлик і яка стала святая святих української визвольної боротьби на кілька століть; і ціла низка інших — меншого маштабу й значення — проблем, з яких, проте, кожна має своє значення й інтерес для історика мазепинської доби.                                                  

                                                                                                             Універсал Петрика:

ПЕТРО ІВАНОВИЧ,

з божої ласки гетьман Запорозького війська

Вам усім, товариству й посполитим обивателям орільських міст, зичу заживати від господа Бога здоров’я та щасливого буття! Вже вашим милостям має бути відомо, що я, знаючи, що Запорозьке військо живе ущемлено, і бачачи невиносні кривди й ущемлення ваші, які діються від Москви та наших немилостивих панів, і бажаючи звільнити вас од підданства, удався до Кримської держави і в цій справі й до Криму їздив.

А тепер, коли дійшов із Криму з ордами до Кам’яного під Січчю, чинило все Запорозьке військо при кошовому отамані і при всій курінній отаманії військову раду. Тоді утверджено з Кримською державою вічний мир , з обох боків присягали, а потім на другій раді вибрано мене з волі всемогутнього Бога гетьманом і звелено йти з Січі  з тими всіма ордами та з Запорозьким військом на вашу оборону, на війну проти Москви. За чим тепер, рушивши з Запорозьким військом від Кам’яного і з’єднавшись із тим військом, котре стояло на Молочній, і зі всіма ордами, котрі були при його милості Калзі-солтану, прийшли ми до Самари, звідки обсилаємо вас цим нашим листом, щоб ви, повіривши тому й учинивши належний порядок, вислали назустріч його милості солтана і назустріч нам свою, Запорозького війська, старшину, а самі наготувалися з ними з усім належним у ту воєнну дорогу на свого ворога москаля, щоб, більше не носячи невільничого ярма на своїх вільних козацьких шиях, з божою поміччю змогли його скинути. І те знайте, що ця війна на москаля почалася не через що інше, тільки задля ваших вольностей і для загального посполитого добра. Про це не треба вам багато писати; самі знаєте, що вам діють москалі та й свої драпіжні пани і що чиниться вам від орендарів,— все те знаєте добре, оскільки об’їздили вам шиї і худобу вашу всю позабирали. Отож візьміться всією щирою правдою, без жодної обмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній господь Бог, виб’єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки наші за Хмельницького. І оце тепер Запорозьке військо постановило на таких пунктах вічний мир з Кримською державою, і чигиринський бік Дніпра, докіль Хмельницький з ордами відвоював од ляхів, віддано нам з усім належним, а цьогобічна сторона закріплена при нас з усіма полками та містами. А добувати рибу, сіль, звіра в річці Дніпрі, в Бозі і в усіх ріках та річках вільно без жодного датку. Прецінь, вибившись із божою поміччю із теперішнього підданства, підете, куди хто захоче, на свою вітчизну, де перед тим мешкав, а тривоги й небезпеки не матимете там ніколи, бо Кримська держава виконала свою присягу на те, що мають завше боронити нас від Москви, і від ляхів, і від усяких ворогів. А коли б тепер не повстали за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитесь уже вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи. А тепер чого в Бога милостивого просили, того й дочекалися і, прецінь, візьмітеся за свою вольність усіма своїми силами. Того, отже, бажаю вам, щоб були вільні і жили в мирі та в усьому гаразді малися,— доручаю Вас Господу Богу!

                                                         Дано 29 липня 1692 року на Самарі

У пошуках шляхів здобуття Україною незалежності Петро Іваненко звертається до Кримського ханства. Він обіймав важливі посади у Генеральній Військовій Канцелярії, був військовим писарем Запоріжжя. У 1692 р. П. Іваненко подався налагоджувати стосунки з кримськими татарами. Підсумком був укладений договір між кримським ханом і Військом Запорізьким, яке, як вважав хан, і представляв військовий писар. Після укладання цього договору Іваненко, який вже волів, щоб його іменували «гетьман Петрик», склав 11 квітня присягу. Щоправда, у тексті присяги він і далі іменується «писарем Війська Запорізького». У будь-якому разі, наміри Петрика були проявом давньої тенденції українського народу шукати в південному сусідові не лише ворога, але й союзника. 
22 червня 1692 р. з метою схилити до союзу з Кримським ханством Запоріжжя Петрик надсилає туди листа. У ньому він переконує лицарство кинути Москву і обрати союз із Кримським ханством. Петрик згадує союз із кримським ха­ном Хмельницького і те, яка була від цього ко­ристь у звільненні від короля польського. Вiн на­гадує про причини незгод України з Кримом і вбачає головну причину у примусах Москви за­порожцям завдавати неспокою кримцям. Пет­рик звертає увагу на ті умови, за яких він пішов на союз з Кримським ханством, і на те, які по­лі­тичні та економічні вигоди буде мати український люд, зокрема запорозьке козацтво, від таких мирних зносин з Кримом. Добірними і правдивими словами автор листа змальовує поступову і задушливу експансію Москви на Украї­ну і те, як цьому сприяли українські гетьмани Мно­гогрішний, Самойлович та ін. Як дипломат, Петрик оцінює міжнародну ситуацію того часу, впевнено стверджуючи, що вихід із залежності від сусідів для України та Криму – лише у військово-політичній злагоді між ними. Є в тексті листа і дуже цікавий факт про те, що «задніп­ровський гетьман» готовий разом з Петриком і кримським ханом повести свої війська на Моск­ву. Якщо це не пропагандистський прийом, то, очевидно, Петрик мав на увазі гетьмана Івана Мазепу. Втім, можливо, що йдеться про А. Ковилу, правобережного гетьмана з 1685р. Проте та обставина, що останній був у підпорядкуванні польського короля, а згаданий Пет­риком гетьман обіцяв відійти від Москви, робить аргументи на користь І. Мазепи переконливішими. Це означає, що свої незалежницькі інте­ре­си гетьман Мазепа намагався утвердити ще на початку 1690-х років. Таким чином, гетьман Пет­рик укладає відповідно договір з Кримським ханством. 
Положення договору однозначно свідчать про «незнищенність українського духу». Вже перша стаття договору однозначно вимагає: «Княжество Киевское и Черниговское со всем Войском Запорожским и народом Малороссійским имеет быть выделенное при всяких своих вольностях»; «Княжеству Малороссійскому і всему Войску Запорожскому как даст Господь Бог волное Государство, чтоб права себе природное и порядок, который полюбитца, учинить волно» [3, 88–103]. На жаль, під документом стояв підпис не хана Сафа-Гірея І, міждержавний договір затвердив Кемен-мурза в Кизи-Кермені, а «со стороны Государства Малороссійского в Переволочні» – гетьман Петрик. 
Він і надалі продовжує свою наполегливу українсько-татарську співпрацю і дуже скоро укладає наступну угоду. 
«Тільки ж ви, ваша милість, добрі молодці, стійте на одному слові – зробити щось собі й Україні добре… Я ж вам, добрим молодцям, і раджу і прошу вас: візьміться ви з усією своєю міццю за свої військові вольності й за цілість усього українського і, користуючись великою масою орди, ідіть, ваша милість, з усім товари­с­т­вом і клейнодами військовими негайно, і ми сподіваємось, що як тільки ви підете, то ми погодимося з усім краєм і з допомогою Бога від Москви звільнимось» [7, 109]. 

Як відносився Мазепа до Петрика та його потуг щодо звільнення від московського гніту:

Це ориґінал листа гетьмана І. Мазепи Меншікову, писаного десь у середині (чи другій половині) березня 1708 р. під свіжим враженням вістки про донос Кочубея та Іскри. Зважаючи на великий інтерес цього листа і неприступність видання, де він був опублікований, наводимо його текст.

«Извествую вашой княжой светлости для информации, — писав Гетьман, — что Кочубей исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мне был противный и разные подо мною рвы копал, советуя непрестанно з враждебниками моими, якии уже инныи давно, a инныи в недавном времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные письма, а будучи писарем генеральным, имеючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болезни, не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые некоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велел был я его за крепкой взять караул.

Потом и в другий раз он же Кочубей, по приказу моєму, взят же был за караул в той власне час, як блиский его кревный проклятый Петрик до орды Кримской передался и великой мятеж в народе малороссийском учинил, о котором были неложныи сведытели, от полковника Миргородского прислании, что его он Кочубей з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму выправили. А Искра, свояк Кочубеев, который родные сестри держал, что я по указу е. ц. в., за явную его Искри змену, за согласие з каймаканом Перекопским и частые пересылки подарков и писм до началников Кримских, по чолобитью всех полчан полтавских, отставил его от полковничества Полтавского, завзял на мене вражду и злобу, которую, и на полковничестве будучи, внутр таил, и хотя его Искру указал был его ц. в. сковав тогды ж присыла... на Москву, однакож я своим предстателством заступил оного. За якое мое милосердие теперь мне награждается.

A свободными я их, Кочубея и Искру, учинил от достойной казни по многому и неотступному прошению многих духовных и мирских особ, найпаче же на моление слезное отца пастыра и благодетеля моего великого, блаженные памяти митрополита Киевского Варлаама, и покойной матушки моей, такожде милосердствуя о жонах и детех, плачущих и ридающих, обаче ныне весма недостойны явились помилования».

Цей дуже цікавий документ заслуговує на спеціяльну увагу дослідників мазепинської доби, особливо тому, що він дає цілу історію взаємин Мазепи й Кочубея , звичайно, в освітленні Мазепи (і то за надзвичайних обставин 1708 р.), і, можна сказати, з власних уст гетьмана стверджує, що в українських урядових колах того часу вважали за безсумнівну причетність Кочубея до справи Петрика . Недарма український посланець до Москви Юрій Харевич казав (1691), що «на Украине говорят, что он (Петрик) на Запороже збЂжал с вЂдома генералного войскового писаря Василья КучюбЂя... і знатно де совершенно, что тот побЂг Петрушкин на Запороже учинился c вЂдома КучюбЂева» .

Може, навіть скластися враження, що гетьман справді вирішив віддано служити царю, тим більше, що царські накази не завжди стояли у протиріччі до особистих прагнень І. Мазепи: побудова фортець на річці Самарі  давала йому змогу присмирити запорожців; захоплення Правобережної України  і арешт Палія поставило його гетьманом обох берегів; російсько-турецько війна 1695 – 1699 років піднесли його авторитет та робили незамінним Петру І; російські війська страхували його від повстань на кшталт Петрикового; довіра царя – від заколотів старшини. Міцна підтримка Москви - найкраща запорука його правління, і він вірно відпрацьовував свій хліб (князівство Святої Римської Імперії, перший орден св. Андрія Первозваного, найбільші в україні маєтки), посилаючи козаків на будівництва і війни, виконуючи всі московські постанови по утриманню російського війська, обмеженню української економічної та політичної свободи.

Гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи московитським вельможею.

Угода зі  шведами:

 Зміст угоди 1708 року був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; (На відміну від коломацьких  статей, у вказаному договорі Мазепа визнавався довічним князем і його маєтность не підлягала конфіскації)

Через сувору зиму 1708 — 09 рр. й військові невдачі становище шведів на Гетьманщині значно погіршилося. Не здійснилася надія на допомогу з боку Туреччини або Криму. Армія короля Станислава Лещинського та шведського корпусу ген. Крассав були примушені залишитися в Польщі для боротьби з прибічниками Августа II. Єдиним успіхом шведського короля в той час було приєднання Запорозького кошового отамана К.Гордієнка з 8 000 війська (квітень 1709). Шведи опинилися в напівоточенні й ініціятива перейшла до Петра І. Карлові XII залишилося або відступити на Волинь (так радили його генерали), або ж просуватися до ріки Ворскли і звідти йти на Москву через Харків — Курськ. Однак, на цьому шляху було кілька укріплених міст, що утруднювало дальший похід шведів. Одним з цих міст була Полтава, яка, розташована на перехресті важливих шляхів (на південь — Запоріжжя, Крим, на захід — Правобережжя, Польща, на схід — Слобожанщина, Дін), мала велике стратегічне значення. У Полтаві стояла московська залога під командуванням полк. О.Келіна.

Російське військо мало близько 42 500 вояків і 102 гармати. Крім того, козацьке військо під командуванням гетьмана І.Скоропадського перетинало шведам шлях до Дніпра на відтинку Переяслав — Кременчук. Карло XII мав близько 25 000 вояків, а в бій уведено було тільки 4 гармати. Решта шведської армії (бл. 6 000) була зайнята облогою Полтави, а також тримала лінію р.Ворскли. 

Військо Мазепи не брало безпосередньої участи в Полтавській битві, але воно охороняло шведську армію від можливого обходу московським військом з заходу, тримаючи облогу Полтави, що унеможливило Келінові зробити випад з фортеці.

Зваживши на співвідношення у живій силі , артилерії, відсутність пороху у шведів.( за змовою з царем, турки відмовились продати шведам порох) неважко прийти до висновку, що битва була вже програна шведами ще до її початку. Вмовити малолітнього короля  Карла наступати на переважаючого противника міг тільки зрадник або авантюрист.

 Мазепа нічого не підготував для гідного наступу на Петра І. Більша частина українських військ була розкидана в різних містах. Виступ гетьмана проти царя булв несподіваний не лише для простого населення та козаків, але й для більшості офіцерського складу гетьманських військ. Найкраще, що зміг придумати Мазепа – удавати з себе важко хворого аж до того моменту, коли далі не діяти було вже неможливо. Невідомо чому залишив власну столицю, невідомо чому порадив Карлові йти на Новгород-Сіверськ. На власній території не зміг забезпечити союзникам надійних квартир і провіанту. Звичайно, Мазепі було б важко, не викликаючи підозри готувати виступ проти Петра, але, не готуючись, виступати міг лише авантюрист, ким старий гетьман можливо і був.

Щасливий у вирішенні особистих справ Іван Степанович Мазепа виявився неспроможним очолити державу у скрутний час, і тому важко однозначно відповісти, чи привів би Мазепа Україну до незалежності, чи взагалі планував такий розвиток подій. Принаймні на основі того матеріалу, що маємо, напевно щось сказати здається неможливим.

Конкретними наслідками діяльності І. Мазепи стала жахлива пацифікація країни, загибель тисяч українців, дискримінація, обмеження автономії і активний наступ на саму українську ідею.

    PS:

 Пояснити наші історики можуть все. А хто з них відповість на основне запитання:

 -- де та держава, котру будував видатний державотворець Мазепа?

 -- немає і її не могло бути, тому, що Мазепа творив не державу, як незалежну країну, а своє особисте царство, - монархію, прикриваючись ідеєю творення незалежної держави.