П'янка отрута

А ти кохання пив п'янку отруту,

Щоб  аж до божевілля чи до згуби,

І так, щоб аж  до сонця  досягнути

Та обпалити свої крила й губи?

Чи в божевіллі ти не рвав окови

І душу не витягував на струни?

Ти був  рабом великої любові,

І не впивався вином-медом трунним?

Не пив, не знав і не любив.

Не зустрічався  навіть з ним.

Це так саме собі, наснилось:

Неначе небо прихилилось,

Гриміло громом молодим

І я вкривався  небом тим.

А десь, за обрієм весна кипіла,

Піснями рвала  душу й грішне  тіло.

Там  божеволіли у вербах солов'ї,

А разом із  ними й почуття усі мої.