Слово з рубікону

Я не випив  гріховну отруту 

І не маю від цього жалю. 

Хай збувається все, чому бути,

Я ж себе до останку спалю

Я  спалю своє серце в багатті 
І зігрію ним залишок ночі. 
Мабуть  скоро кінець, і розплата 
Лютим холодом світить  у вочі. 

Перейшов я давно рубікон, 
І на серці вселився кришталь. 

Залишився порожнім амвон… 
Хижо світить воронена сталь. 

Боже, нАщо мені в цьому світі 

Гостре слово ти дав, наче лезо;

Освітив мене променем світла, 

Видав безкомпромісності кредо? 

Ще буває прохаю у Бога,

Заніміло щоб слово навіки,

Щоб не марилась вічна дорога,

Щоби ситість закрила  повіки.

Але  слово знов б'є джерелом, 
Надає тим  наснаги і сили. 

І в руці моїй знову перо
засіває віршовану  ниву. 
 

То злітає воно наче птиця,

Кличе душу в політ за собою,

То кується в горні з сталі – криці,

Мов гартує до смертного бою.

Сонце землю навкруг обертає,

Смалить пеклом і тішить нас раєм.

Боже слово над світо цим лине,-

Душі грішні рятує від згину.

        Олесь Розхристаний.