Від Богдана до Івана

15.02.2016 00:41

 …Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено тілом людським,
бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
і крові наточать - упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном…»

                        В.Стус.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

«А де ж Україна? –Немає…

Лиш одна порохн

та суцільна брехня

по світу і досі гуляє»

           Богдан.

 

А  від Богдана до Івана

чи  знаєм  правду  про гетьмАнів?

Богдан Зіновій –православний,

навчався в школі ієзуітський,

був двічі хрещений Хмельницький

у двох церквах, в одній державі.

Пізніше  сам він признавався,

як був в полоні в бузувірів,

у бусурманів сповідався,

приставав у їхню  віру.

 

Дід,  гетьман Венжик був  коронний,

він шляхтич в Речі Посполитій,

і вірнопідданий, законний,

корони   польської  служитель.

А батько, сотник Михаїл,

підстаростою чигиринським

був в  Сигізмунда при дворі,

та в чомусь  дуже провинився 

і під   банацію потрапив,

звання  шляхетного лишився

і всю маєтність свою втратив.

У гетьмана  Жоклевського,

при  війську реєстровім

від гніву  королівського

знайшов притулок новий.

 

По матері  подати   нічого:

говорять, що  була  козачкою,

а після  смерті батькової

вже  стала справною полячкою.

 

Богдан у школі єзуїтів

у Львові древньому навчався,

а потім Речі Посполитій

служив, на вірність присягався.

Він воював із москалями

за королівство і корону,

ще й  врятував там Владислава,

від  неминучого  полону.

За вчинок той у нагороду

отримав шаблю золоту

і дружбу королевича вельможі,

хоч не велику, все ж якусь.

 

Богдан  в  війні з османами

потрапив у неволю,

спілкуючись із  яничарами,

вивчав турецьку мову.

Виконував роль товкмача

при службі в адмірала,

а потім якось в слушний час,

утік з турецької неволі.

 

На хуторі Суботові,

там  обзавівся він  сім’єю,

домашніми турботами,

пірнув у них він з головою.

Узяв собі  він за  дружину

козачку, білолицю панну,

із   козацької старшини,

Сомка сестрицю, Ганну.

Служив він чесно  королю

у військо-писарському чині

довівши   відданість свою,

аж доки не зробив провину.

Узяв він   участь у повстанні

під верховодством  Павлюка,

за що й позбавився посади

своєї  у реєстрі короля.

 

Богдан, вже  маючи дружину,

синів і дочок  ціле плем'я,

найняв у хатню робітницю

шляхтянку молоду,  Гелену,

дітей щоб вчила, як годиться,

письму кирилиці й латині.

До неї сватався Чаплинський,

підстароста був чигиринський,

слуга самого  Конецьпольського,

на той час гетьмана коронного.

Та вийшло так чомусь негоже,-

Богдан уклав її у ложе,

сотворив прелюбодію

і думав, що ніхто не сміє

її узяти за дружину,

а він із нею  до згину

любовну матиме утіху

(гарем домашній невеликий).

Але усе пішло на зло,

Богдана знов десь занесло,

на  сварку з Польним  Конецьпольським

і той, вже методом содомським

рішив наругу учинити,

Богдана-вискочку провчити.

 

 

Коли Богдан був в Чигирині

в державних  справах та козацьких,

поляки хутір розорили,

і зруйнували все на шмаття.

Остапа, сина ще дитину,

підстароста Чаплинський

з гайдуками висікли до згину,

безжалісно, немов ординці.

Ще хвору зганьбили дружину,

і гувернантку  зґвалтували,

з собою взяли силоміццю  

з Чаплинським потім обвінчали

таємно в  храмі єзуїтським.

Загинув син від тої драми,

а згодом і дружина-мати

убита горем і сльозами

 пішла на той світ спочивати.

 

Богдан  пізнавши зло те, кляте,

до суду вирішив подати

і гонористу  польську шляхту

в розбої  хижім звинуватив.

Звичайно, суд був однобоким,

на кривду очі він закрив,

ціну у півтораста злотих

відшкодувати  присудив.

Богдан у відчаї, до короля:

«Я ж вірою і правдою, мовляв,

служив і ще служити буду,

на славу Вам і ворогам на згубу

життя і крові не жалітиму

на благо Речі Посполитої!

Благаю Вашої Величності

суд справедливий учинить цей:

за вбивство сина і смерть дружини,

скарати всіх, хто в цьому винен

і захистити у  подальшому

мою сім'ю рукою Вашою».

У  відповів на те, йому король:

«Ти маєш шаблю гостру  і пістоль

то ж  захищай свій рід, свою сім'ю,

не заважай тут править  королю.

Якщо ти маєш справжнє лицарство,

нема в чому тобі  жалітися»

 

Від одповідної  такоїї

Богдану світ затуманИвся,

а розум  весь налився кров'ю.

і вирішив тоді помститься

тій  шляхті, взявши в руки зброю.

Зібрав собі  на допомогу

він сотні дві голів козацьких,

що потерпали утиск ляський,

готових виступить війною.

Але, між ними, як на гріх,

завівся зрадник і доніс

ті плани Конецпольському

та Гетьману Потоцькому.

А ті Богдану смертний вирок,

уже зачитаний до дірок:

за зраду Польщі й королю,

щоб без пощади і жалю

посадити зрадника на палю

отак, щоб довго всіх лякало.

 

Забравши сина Тимофія

й найближчих радників своїх

Богдана  наче вітер звіяв,

від псів хортів і ляхів втік,

аж за дніпровії пороги

до козаків по допомогу,

чи то на службу попроситись,

щоб потім разом і помститись.

«Ви славні всі тут отамани,

візьміть мене ще за  ГетьмАна.

ми з вами створимо державу

і в тій державі будем править!»

Так  поєднались в одне ціле:

гнів особистий і суспільний;

зродилась визвольна ідея,

свідомістю заволоділа,

героїв звала за собою,

на праведне криваве діло.

 

А козаки ж то люд військовий,

у них завжди шаблі до бою:

чи то до  турків мусульманів,

чи до поляків єзуїтів;

пустити  крові з бусурманів,

своєї теж не пожаліти.

«Ми  згодні всі тут воювати,

але ж  де грошей нам узяти?»

«Так ми підемо всі на Львів

та там  потрусимо жидів.

Ми створимо свою скарбницю

і все, як водиться-годиться,

ділити будем пополам».

Ой, славним  буде наш Богдан!

 

Козацьких  військ було замало,

щоб ляхів можна  подолати,

тому  відправились до хана,

там дружби-помочі шукати.

А кримський хан Іслан-Гирей,

був хитрий лис, немов єврей,

волів мурзі він Туган-Бею

в похід збиратися з ордою,

в союзі з військом  запорозьким,

щоб розім’яти свої кості,

іти війною на Варшаву,

там здобувати гроші й славу.

Отримавши таку підмогу,

Богдан, татарськими стежками,

минаючі ворожий Кодак,

пішов угору з козаками

там Чорним Шляхом, Диким Полем;

на Саксагань і Жовті Води,

став шляхту ляком гвалтувати.

Вночі забравшись в табір ляхів ,

нагнали  в їхні душі страху,

ще й видурили  в них гармати

та  вказали  шлях куди іти,

де їх чекали  воїни орди

і всіх там  справно  порішили,

забивши ліс ворожим тілом.

 

А потім всі пішли на Корсунь,

там, де Потоцький з Калиновським

оборону справно влаштували

обкопавши місто ровом-валом .

Але, за хитрістю Богдана,

послали ляхам Галагана

і той крутнувся чортом-бісом,

поляків   вивів всіх до  лісу

де їх орда із козаками

всіх ятаганами й шаблями

мов  капусту на городі

порубали всіх до дного.

Калиновського з Потоцьким

здали на ясир татарам,

всім ординцям  добрі гроші,-

козакам велике «даром».

 

Згодом Збариш і Пилява

на коліна впали.

За два кроки від Варшави

табором стояли.

Зіновію Хмельницькому

захотілось миру

для Речі Посполитою

з Яном  Каземиром.

Він , зібравши раду,

По волі  отаманів,

Помишляв  про зраду

із польськими послами.

Козаки волали,

щоб покарать Варшаву,

ляхів там здолати,

здобути  гроші й славу.

 

«Великий славний, та не дуже»

повернув війська на Львів,

і залишився  він байдужим

до воління козаків.

Контрибуцію жидам наклав

до мільйону польських  злотих

половину грошей  заховав,

у своїм Суботові.

 

Після Львова взяв в облогу

місто-форт  Замостя,

але взяти і від  нього

викуп не вдалося,

а може  й не хотілось,

бо в цей час на сеймі

обирали Каземіра,

до якого було вельми

у Хмельницького  довіри .

Не хотів  ти, друже  ляський,

козакам добути слави.

Не бажав  ти, сину вражий,

української  держави.

Зняв облогу і поїхав

в  Київ святкувати,

ворогам усім  на втіху,

пити та гуляти.

Козаків всіх розпустив

спочивать  по хатам.

Доки мед- горілку пив,

славою  втішався,

військом шляхти Каземір

в Україну впхався.

 

Знов зібрались отамани

на козацьку думу-раду.

Хмеля привели до тями,

щоб давав у війську раду.

Розіслав  універсали

по всіх землях України,

щоб полки знов повставали

воювати за країну

проти польського магнату

та жидівських каганатів.

 

Знов Богдан  узяв татар

козакам на   допомогу,

Константинів відібрав

Збораж оточив в облогу.

Майже взяли  Каземіра

козаки у свій полон,

та з якогось,  раптом, дива

відпустив його Богдан:

«Хай іде собі із миром!»…

Ляхів наголо розбили,

заточили  всіх у Зборів,

запросила  шляхта миру,

двохсторонньої    угоди.

 

Яничари ж на Богдана

тиху злобу затаїли,-

відпустив на волю  Яна,

не отримавши ясиру.

Тут прокинувся Богдан,

наче з тяжкого похмілля,

щось наплутав і віддав

право хану – бузувіру,

щоб той склав і підписав

ту угоду з Каземіром,

і задобрив тим татар

за їх віддане служіння.

 

Як же так, за ради годи,

оодарити щоб  ординцю

право підпису угоди

і лишити українців

честі, слави  перемоги?!

Кримський хан Іслан Гирей

був у справах знаний дуже

хутко склав і підписав

договір про мир і дружбу

з  королем і кримським ханом,

та й пошив , як мовлять, в дурні

нетверезого  Богдана.

 

Великий, славний та не дуже,

Іслам – Гірея вірний друже,

вигнанець Речі Посполитої,

до влади й слави не байдужий,

любитель духу оковитої!

Там, за пів-кроку до Варшави,

що вже  стояла на колінах,

ти   зганьбив  козацьку славу

і підкорився Каземіру.

Це ж треба так було упитись,

щоб залишити на поталу

вчорашнім  ворогам розбитим

честь перемог усіх баталій ?!

 

Хіба  Петро чи  Катерина,

хто зруйнували Січ, єдині?

Січ руйнував і сам Зіновій,

уклавши з ляхами угоду

в обмін на булаву й кленоди,

повенрнутий старий Суботів,

в придачу й  власний Чигирин

укупі з волостю, і чин

нового гетьмана Русі.

А  козаків ще тисяч сто,

що перемогу здобували,

назад до панства у ярмо,

в неволю та в гузно на палю.

 

Була та Зборівська угода ,

подвійна політична гра,

нового  гетьмана Богдана

та Яна Каземіра короля.

Про що ж там в лісі гомоніли

гетьман з королем у парі?

Як розділити Україну;

собі, ляхам та татарам.

І розділили все по братські:

до України ввійшов Київ

разом із волостю та Брацлав,

також  із землями  й Чернігів.

Богдану дався Чигирин

із булавою у придачу,

полякам решту й на ясир

татарам та під пашу.

Так відбулось криваве диво

в історії далекій нашій…

Не спромоглася народитись

державою Вкраїна в часі.

 

Прийшли ще темні роки

жахливої, мов смерть, мороки

від дій гетьманського терору

супроти власного народу

в ім’я дотримання вимоги

тієї  клятої  угоди.

І скільки ж тих універсалів

було  вже  скрізь розіслано?

А скільки скарано на палях

і  скільки ж душ повішено,

та всіх голів козацьких

безжалісно відтятих

на тих фільварках панських?!

Неначе зле прокляття…

 

Бодай би  ви пощезли ,

разом із  гетьманатом,

не народившись  вмерли б,

перевертнів байстрята.

Як не хотів ти, пане ляше,

козацьку бачить  славу,

так не любив ти, сину вражий,

дух української  держави.

Війна скрізь визвольна  палає,

Богдан  її топляє  в крові,

свою хоробрість  пропиває

ховає  в оковитій  совість.

 

А у другому поході

військ Хмельницького на ляхів

говорить про славу й годі.

Утікав  він з переляку

разом з ханською ордою

залишивши на пропале.

військо в полі сиротою.

В козаків боявся зради,

кинув їх на волю  божу,

щоб заложником не стати,

якщо ворог переможе.

А військо без Богдана,

оточене під Тясмином

залишила й старшина

безпомічна й налякана,

під проводом  Богуна

лиш накивала п’ятами

аж до  Чигирина.

Залишені на призволяще

полковниками, козаки

були потопені у Тясмині,

поклали голови й кістки

в  тому, нерівному бою,

покривши гетьмана ганьбу.

 

А що татари, - звісна річ

не треба їх було дурити,

що війська в ляхів небагато,

і справно золотом сплатити,

а не ховати його в  хаті.

Було б тоді за ліпше,

не відпускати й Каземіра,

а лиш татар потішить

тим коронованим ясиром.

Отоді була б міцною

угода з кримським ханом,

не втікали б з поля бою

татари від Богдана.

Кажуть, ніби у полоні

був  Богдан в татар,  у бранцях.

Це  тоді, як у  Суботові

Син скарав жону й коханця?...

 

За відсутності Богдана

у сімейному обійсті,

молода жона Ґелена

з гувернантом італійцем

завела  роман любовний,

повела життя розпусне.

Взнав про це увесь Суботів,

й Тимофію донеслося.

Говорили, що і гроші,

й золото скарбниці вкрали

ті коханці, при нагоді

утікать кудись збирались.

Кажуть , ніби й Тимофія

потім звабила повія,

та ще й тихо пригрозила

що Богдану все розкаже

як творив він їй насилля.

Краще буде як утаять

про її подружню зраду,

в світі всякого буває:

і кохання, й гроші крадуть…

 

Тимофій  же  не бажав

про це мати розголосу,

взяв папір  й написав

до Богдана лист доносу.

Що Ґелена з італійцем

із скарбниці вкрали гроші

і за це він їх повісив

у Суботові на воротях.

 

Втік Богдан не в Чигирин,

вже без війська й слави

а сховався в Паволочінь,

мов той  битий пес під лаву.

Знов  топляє він   свій сором

в окаянній  оковитій

затуманив зовсім розум,

в радість Речі Посполитій.

Родзевіла в стольнім Києві

данину уже збирає

шляхта скрізь по Україні

воронням літає.

Зажурився наш Богдан

Та… вже  втретє оженився,

в Білій Церкві без татар

з посполитами мирився.

 

Від  об’явленого  миру

і нової дружби з ляхами

до сусідньої  Росії,

вже  поборами налякані

українці  повалили.

Мало віри в них  Зіновію

та його універсалам,

бо татарською худобою

скрізь поля вже випасались.

 

Навіть славна перемога

разом з сином Тимофієм,

під урочищем Батога,

батькову ганьбу не змиє...

Впали ляхи, та віддали

Знов  татарам, мов на пашу,

(По угоді відписали)

Половину земель наших.

 

 

У подальших лиходіях

втратив сина Тимофія.

склав він голову свою

визволяючи  сім'ю

із волоського полону

на території Молдови.

Геть заслаб тоді Богдан

думи його помутились,

кажуть, ніби, у татар

мертвим зіллям напоїли.

 

Відчуваючи як сили

його швидко покидають,

він все ближче до Росії

в думах голову схиляє.

Короновані   клейноди

Яна  Каземіра,

не вернули  дух свободи

гетьману без віри.

 

А якби ж то духу стало,

трохи й  розуму чуть більше,

може б не злягла, не впала

Україна в московище.

 

А як підписали

Переяславську Раду

Україна стала

не поруч, а ззаду…

Нам лишилось  ворушити

порохню на мертвім дубі

й душі спомином труїти.

Може так нехай і буде.

                   *  *  *

Національно-визвольна ідея

взята для досягнення особистої цілі,

врешті-решт, зруйнувала

все особисте  життя Богдана

і призвела до непоправимої втрати,-

свободи новонародженої нації.

    Поновлено 14.02.2016р.Олесь Розхристаний